За чаюванням у теплій душевній атмосфері, у гостях у FluRAnet побувала кореспондент Анастасія Салашна.
Коли шукаєш креативних, а знаходиш позамежних… Коли глибина не лякає, а химерні зайці дарують затишок та тепло. І якщо Андріївський — психоделічна колиска Києва, тоді ця колиска — Fluranet — сімейна справа Наталії та Сергія.
Помічали на спуску сходинки до будинків? А ліхтарі, арки? Ступаємо вище… Дивні двері, біля них порос мохом стовбур. Запах лісових трав та назва …
Логотип «Fluranet» має за собою історію початку психоделічної культури в Україні.
Вони прикрашали, тисячі PSY-Party, великі та малі фестивалі, Каzантип, нічні клуби та індійські стилістичні заклади. Їх купують у Канаді, Японії, Індії та Європі: від картин до різних ексклюзивних аксесуарів у трансовому стилі.
Ще вище… Заходжу, а тут зустрічає дружина Сергія, Наталя. Ледь скуйовджене волосся, а на ногах високі гуцульські шкарпетки. Заходимо до майстерні та … починаємо.
— За кожною творчістю має стояти помічник. Є люди, які вміють і те, й інше. Але я не маю гену бізнесу. Коли я живу вдень Сергія, в соціумі, в тій реальності, з якою Сергій стикається щодня, то мені більше не хочеться малювати, — каже Наталя, тому сфери поділили на моє і не моє.
Ні — лазням, так — фарбам
19 років тому вони їхали до Слов’янська, а приїхали до Києва. Вона везла з собою фарби та пензлики, але навіть не думала, що цим зароблятиме гроші в столиці. У перші місяці, перебування у Києві 2000-го, почала шукати роботу, не творчу, звісно. “Але добре, що мене нікуди не прийняли”, – посміхається Nita. Тоді Сергій вирішив: «Моя дружина малюватиме, а не митиме лазні.
— Я побачив у ній вогонь, той вогонь не для маленького міста, де жила Наталя. Щоб розпалити це полум’я, треба було забезпечити для цього простір та турботу. Мої підприємницькі здібності та її художні стали базою для майбутнього бренду «Fluranet».
Як чорно-білі метелики перетворилися на зелені жаби
Перше куди вони потрапили 2000-го року в Києві був Андріївський узвіз. Її картини «чорно-білих метеликів» не купували. Кажуть, що лише з роками зрозуміли чому — складний зміст та лякаючі форми. Однак завдяки ментальному символізму пострадянська Україна з роками відчула у картинах відгук.
— Ми прийшли зі своїми правилами на цю вулицю соцреалізму, де були лише матрьошки, Ленін, календарі та рекет. У 2000-х пострадянський світ проти експериментального мистецтва.
— Я вдома сиділа малювала, а він продавав картини. Потім вийшла на Андріївський сама. На руці був в’язаний браслет, який я виставила на продаж за чотири гривні. Його помітила одна жінка, коли дізналася, що він мій купила аж за вісім, — сміється Наталя.
— Прийшовши, засмученою того дня додому, я намалювала зелену жабу, яка широко посміхається. Сергій наступного дня продав її за десять гривень, я намалювала ще одну жабу. Так «чорно-білі метелики перетворилися на зелених жабенят». І цей колір був сяйвом передусім для нас. Людям потрібне сонце та світло, щоб жити далі. Тому наші картинки з жабенятами та зайцями дарували, один одному, як презент із Києва.
– Я ходив на звалища. Тоді не було грошей. Шукав матеріали з ДВП та мішковини, щоб вона могла малювати. А рамки я робив із плінтуса. Ми не могли собі це дозволити купувати у спеціалізованих магазинах.
Звичайні фарби, які не передавали того світу в якому жила сім’я, і не відображали те, що хотілося висловити. Флюоресцентні фарби, їх спектр підсвічування найбільш дотично показував на картинах те, що ми (люди) бачимо уві сні, в астралі та медитаціях. У продажу таких фарб на той час було надзвичайно мало. Тому Сергію довелося робити їх самому, із хіміком.
— Необхідно зрозуміти хімічний склад фарби, розібрати все за формулами, звідки народжується флюоресценція та як вона працює, за рахунок чого відбувається свічення. Так ми створили свої фарби. Одні були на ацетоновій основі, інші на водній. Перші були стійкіші. Для їхнього створення купували пігмент, на фабриках з виробництва пластикових тазиків.
Це не гриби… це свобода, це шлях до себе.
– Психоделія – це сприйняття, ясність без кордонів. Трансцендентальність – несвідомий стан художника, який проявляється на полотні завдяки фарбам та образам. У когось через музику, танець, образи, в інших через йогу та медитацію. Психоделія – це шлях до себе. Часто в мене запитують, чи навіть стверджують: «що я вживаю?» Так ось мені здається — це втеча від реальності. Мені для малювання не потрібні допоміжні засоби. У мене немає стресів, які б закривали канали для входу енергії, з якої народжується мій малюнок. Та й навіщо? Якщо тобі це не потрібно!
Духовні обійми — інтимна річ
— У нас нічого не змінилося з 2000-х років. Ми у тому ж стані живемо, що й тоді. Ми в тій же стихії, того ж ритму життя. Швидше трансформувалася ментальність людей, народилося «покоління PSY», яке гнучко, з розумінням сприймає цю реальність. Але ми впевнені, що образи, за які тримаються люди, все ж таки треба показувати обережно. Це інтимна річ для кожного, а отже, треба бути коректним, не відразу шокувати людей. Для цього почали з символіки, яка відома та близька кожному.
А ось ту творчість, яку ми позиціонуємо зараз, ми виставили у галереї, коли люди стали готові. Не лише молодь, якій це все зрозуміло завдяки картині світу, яка сформована без канонів, а й старшому поколінню — вихідцям з Радянського Союзу — вони почали відгукуватися.
Ментальний символізм – це внутрішній відгук на генетичному рівні. За словами Ніти, образи її картин близькі до українців. «Ми вільна, мирна та чуйна нація. Ми прагнемо жити у гармонії зі світом». Українці відносно нещодавно увійшли до технологічної доби, а отже, як каже Ніта, — ще мають міцний зв’язок із природним.
— Людський розум звик усе вкладати у форми, ми намагаємося цього уникати. Не хочемо формувати когось. Ми лише провідники між образами та пензлем. У кожному полотні відсутня емоція. Є тільки стан, який я передаю.
— Зараз усі намагаються поділитись, кожен показує своє бачення. Люди мають обмінюватись станами. І наскільки вищі вібрації цих станів, настільки ширше наповнення. Це такі духовні обійми.
— Був час, коли ми відокремилися від нашої аудиторії. Заробилися. Це був той період, коли я створювала без зайвої метушні, коли Сергій повністю поринув у організаторські питання. Ми робили свою справу, але не знали, що потрібно зрештою людям, подобається це їм наша творчість чи ні. Могли лише чути, що нам доносили наші феї. Здавалося, ми стояли по той бік мосту і тільки кричали: «Ну як тобі наша остання картина? А сукня як, може більше зеленого»? Вчасно схаменувшись, ми повернулися до нашої аудиторії обличчям і стали ще ближче ніж раніше.
команда ельфів
— У нас завжди перебувають однодумці: керамісти, художники, скульптори, дизайнери…
Є кілька команд: одні майстри ліплять на наші замовлення, шиють речі, малюють у нас у майстерні; інша команда робить закупівлі за кордоном, якщо у нас немає можливості їздити світом і вишукувати, те чого немає у нас у країні; та головний склад FluRAnet. Деякі з нами з початку 2000-го, а є фрілансери, які працюють вдома, в екопоселенні та привозять на реалізацію свої вироби.
Перед тим як брати до себе в команду когось персонал проходить ретельне стажурування та навчання, а якщо відкривається новий магазин чи новий напрямок…. Сергій та Ніта самі, безпосередньо на своєму досвіді, проходять усі етапи, навантаження та умови у яких працюватиме співробітник. Сидять у майстерні, займаються продажем у магазині, ліплять вироби, знайомляться з гостями, готують їм каву. Так, власне, було зі мною.
У кутку, там, де зазвичай ставлять вівтар чи іконку, стоїть недомальована картина. А ми серед малої, галерейної кімнати. Наталія заносить трав’яний Карпатський чай з медом і каже:
“Але в ідеалі ми хочемо мати власний будинок у горах”. Ковток ароматного чаю.
Після однієї з поїздок сім’ї до Карпат, де Сергій шукає втрачені язичницькі святилища та стоянки трипільців, вирішили: «Як би там не було оселитися на заході України». Для цього планують отримати землю у Верховині та розбити там своє екопоселення. Будинок для однодумців. Творчий простір, в якому основна ідея відновлювати ліс, вирубаний людьми.
— 2000 року ми зрозуміли, що не хочемо залежати від грошей.
Як тільки бізнес починає приносити великі гроші, а не насолоду – ми відмовляємося від нього. Так було із Казантипом. На той час ми вже мали мережу торгових точок у Києві та активну роботу на різних фестивалях. Спочатку зайшли на Казантип як магазин, пізніше почали розробляти та робити дизайн. У 2008 році, коли Казантип став вже остаточно «НЕ ТОЙ» команда фестивалю, заявила, що наступні «Казантипи» будуть на Марсі. Один із організаторів Казантипу запропонував працювати з цим проектом. Ми розробили дизайн «Марса», та власне «Марсіанської колонії», реалізували десь 30% із задуманого — відкриває фото з телефону, а там масштабні металеві конструкції, бетонні стилістичні пам’ятки, скульптури.
— Я згадую, що ми мали три папки ескізів, ідей. Зібрали команду скульпторів та декораторів. Напевно, це був перший проект, коли нас не стискали в коштах і в бюджеті, і дали робити те, що ми хочемо. Цим проектом ми жили з 2008 до 2011 року. Віддалися дощенту. Працювали з травня до вересня без вихідних, а з вересня по травень продумували дизайн. Там я втілив дитячу мрію – побудував літаючу тарілку, яка приземлившись, пристикувалася до головної сателіти: з підсвічуванням внутрішньої та зовнішньої, сигнальними вогнями…. в середині кабіни чайна Ніти, з травами медом та іншими корисностями яких не було на Казантипі. Літаюча Тарілка вийшло настільки крутою, що Микита Маршунок нав’язав створення ще однієї, по Казантипські, кажучи простою мовою «напарив, розвів» примовляючи «А як ти думав ми тут будуємо Казантип?»
— Ми там працювали до 2011 року. У ненормованому графіку по 17-20 годин на добу. Спати доводилося кілька годин, кілька разів на день. Здолала хронічна втома, яка часом переростала в депресію, тому після їздили у подорожі до Непалу та Індії, Балі, Тайланду, там ми перезавантажувалися. У 2011 вирішили піти. До того ж політика та стиль фестивалю різко змінилася за останні кілька років.
— Наприкінці 2011 року ми стали відкритими до інших проектів, з’явилося більше часу, так народився проект Джива та Еко простір.
Основний принцип та ідея роботи «Еко-Простору» — популяризація морального способу життя: не насильства над тваринами, турбота про навколишнє середовище та своє здоров’я. Джива — наші етичні та екодружні вироби та товари.
— Раніше у нас було 5 магазинів у мережі Fluranet у Києві. У Криму була чайна і магазин, пізніше в Індії, Гоа. Тепер ми хочемо реорганізувати бізнес та прибрати все зайве. Для Сергія – це колосальні обсяги контролю, для мене – творче виснаження та втрата інтересу. Тому тепер у нас лише два магазини: на Андріївському та Майдані та власне сама галерея. Також продаємо товари за кордоном та продовжуємо декорувати заклади та оформлювати тематичні івенти, робимо 3D розписи.
Індія
— З 2013 року ми почали декорувати клуб просто неба Керліс в Анджуні, Північна частина Гоа в Індії. Чотири роки повністю змінювали стиль закладу. В основі були скульптури із цементу. Це була наша зимова резиденція із магазином та виїздами на маркети, розповідає Сергій.
— Там збираються незвичайні люди: хіпі, астрологи, художники, діджеї, музиканти, артисти. Саме тут, у минулому столітті, відбулися перші спроби робити транс, власне, можна говорити, що ми потрапили в те місце, звідки і пішов психоделічний напрямок у музиці, в дизайні, в способі життя, саме тут зародився
PSY-TRAnce як стиль .
Там колиска, — каже Ніта.
Сергій продовжує:
— Маємо такі проекти, які ми не можемо зробити в Україні, але легко втілюємо в Індії. Тут в Україні багато перешкод для митця, треба постійно ловити правильний стан. Соціум створює межі. В Індії ти можеш бути тим, ким хочеш. Реалізовувати себе, тож там залишаються творчі люди, неординарні. Там свобода — там на тебе не оцінюють і не чекають від тебе нічого. Якийсь відкритий чистий канал: зірки ближче, колір яскравіший, все створено для того, щоб творити. Це інший простір, там навіть інші закони фізики.
PSY – новий, а не Європейський
В Україні популяризувати цей стиль беруться ентузіасти на андеґраундному рівні. Психоделія – це спільний ритм. І цей ритм задають єдині локації, єдині теми та цілі, а отже – фестивалі, учасниками яких часто бувають Сергій та Наталя.
Розповідають:
— Наймасовіші PSY-фестивалі, в яких ми брали участь, це був фестиваль в Португалії «Boom» та «Ozora» в Угорщині. Були і в Австрії “Flow”, Іспанії “Lost Teory”, Німеччини “Antaris”, “Wonderland”, “Indian Spirit”, Італії “Sonica”, Франції “Hadra! ”
Цього року ми виступаємо амбасадорами та є учасниками фестивалю в Іспанії «Visionarium», який організовують українці. Це арт фестиваль.
— Щось подібне організувати в Україні наразі неможливо. У нас поки все організуєш, то втомишся від самого процесу підготовки до заходу. В Україні важко заявити про себе, або зробити те, що ти хочеш щиро, на офіційному рівні, в Європі простіше. Тому у нас більше відбуваються неформальні фестивалі: на природі: ставиться звук, сцена, робляться декорації, запрошуються митці артисти, де й ми виставляємо свої роботи.
Одні з найяскравіших PSY фестивалів, які у нас проходять це «Каледоскоп’я», «Віброніка»
Кількість учасників коливається від 500 до 1500, у Європі все набагато масштабніше. Але найбільшою проблемою європейських виставок на фестивалях — відсутність оригіналів робіт, всі, зазвичай, продають репродукції. Ми та інші художники з України продаємо оригінали і в картинах, і в полотнах, і цим дуже відрізняємося.
За лаштунками галереї та магазинів залишилася майстерня Ніти, так її називає Сергій. Найрідніший координатор та директор проекту, на якому фарби, рамки та всі організаційні питання. Той, хто підтримує та чиї сни вона малює, коли втрачає образ.
У тій майстерні начисто вибілені стіни. Папуги та швачки.
Сідає.
Бере шматочок з логотипом, прикріплює до нової сукні, яка через годину з’явиться на полицях
— За кордоном не розуміють наші ціни. Для них це задешево, але ми не піднімаємо ціни в Європі, щоб усі реально оцінювали якість та ціну українського мистецтва. Адже так, ми залишаємо повністю національний смак.
А від кожної нації, традиції, як відомо, залишається післясмак, він формує символізм. Тоді відгук із глибини — це ментальний символізм, який знайомий українцям, бо тут свій канал, тут своя колиска творчості… що дає імпульс до народження нових талантів.
Анастасия Салашна
Руслан Музычук
